Сонце моє, оченята карі
Серця мого невід’ємний скарб

Тебе чекав я довгі роки, де було все:
і сум, і самота, і розпач, і печаль.
Та й болю було достобіса…
Душа втомилась і завмерла
від мрій порожніх, що колись горіли так.

Але у мить змінила все:
кров закипіла, серце так забилось,
і, ще не встигнувши нічого зрозуміть,
в життя моє ввірвався ураган Елена
й розбурхав душу полум’ям шаленим.

І ось стою у тиші після бурі,
не здатен вимовити слів,
і серце так колотить і радіє.
Чому? Що сталось? Я не розумів.

Всі стіни, мури зруйнувала,
знайшла ключі від всіх дверей.
Твоя присутність в серці відчувалась,
й на мить здалось, що щастя поруч десь.

Думки усі мої заполонила,
зачарувала голосом своїм,
затягувала в море хвилювань і трепету, немов сирена,
все огортаючи теплом і світлом незбагненним.

І поміж цим усім відкрив для себе дещо більше,
що серцю не дало мовчати.
З тобою я не відчуваю більше
себе самотнім…

Для мене — досконала, для мене ти чарівна,
немов ковток повітря,
що повертає сили жити й відчувать.

Твій гумор, я мабуть, без нього вже ніяк.
Це твоя доброта і твоя ніжність,
100% впертість, в той же час сміливість —
одній нести весь цей важкий тягар.

Твій розум і твоя краса…
О боже, яка ж до біса ти красива !!!!!

А твої очі…
немов безмежний океан,
в який стрибнув я без вагань і потонув.
І знаєш що?
А я не проти. І не рятуйте — я лишуся тут.

А твоя посмішка …
скажу відверто- сонце навіть їй не в конкурентах
Це мої ліки від усього
від всіх хвороб, від всіх проблем, розчарувань
Така чарівна, ніжна — завжди я розтаю,
немов морозиво в спекотній літній час.

І саме головне
Ти навіть і не уявляєш , як я боюся втратити тебе …….

Хоч обіцяв собі, що більше я не закохаюсь,
на поводі у серця не піду,
що краще у пітьмі лишусь з самим собою —
без болю, сумнівів й жалю.

Але не зміг цієї обіцянки дотриматись,
бо у житті з’явилась ти.
І як же було легко в тебе закохатись,
усупереч всьому — неначе світ сказав: “лише тебе одну”.